Ігор Жалоба, колишній військовослужбовець Збройних Сил України та викладач історії.

Історична місія України - перемогти і зруйнувати російську імперію заради свого виживання

Професор історії Ігор Жалоба став одним із численних українців, які в перші дні повномасштабного вторгнення взялися захищати свою батьківщину, озброївшись для боротьби з російськими загарбниками. На своїх лекціях у Київському університеті імені Бориса Грінченка, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ ще в грудні 2021 року попереджав про неминучість великої війни та підкреслював важливість особистої відповідальності за майбутнє країни. Ігор Жалоба втілив ці слова в дію, добровільно мобілізувавшись до Сил територіальної оборони, незважаючи на свій поважний вік.

У лютому цього року, досягнувши вікового обмеження для військової служби, 60-річний історик отримав звільнення з Збройних сил України. Ігор Жалоба наразі повернувся до Інституту історії НАН України, проте значну частину свого часу присвячує підтримці фронту, побратимів та інформаційно-просвітницькій діяльності, зокрема за межами країни. У цьому йому також сприяє його роль президента Пан'європейського союзу України.

Крім того, Ігор Жалоба є співголовою австрійсько-української історичної комісії, яка нещодавно провела у Відні конференцію на тему нинішньої загарбницької війни РФ проти України. На заході професор виступав із доповіддю про озброєне українське громадянське суспільство на війні на прикладі свого взводу добровольців.

Власний кореспондент Укрінформу поспілкувався з Ігорем Жалобою про його досвід військової служби, відмінності між українцями та росіянами, але також, звичайно, про історію - що вона значить у цій війні та як її ліпше розуміння може сприяти більшій підтримці України з боку іноземних партнерів.

СТУДЕНТАМ ГОВОРИВ, ЩО БРАТИМУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОЛЮ КРАЇНИ

Шановний професоре, ви почали використовувати зброю в перші дні масштабного вторгнення. Яким чином ви прийняли це рішення? Чи вважали ви, що війна буде неминучою?

У 1990-х роках я почав викладати історію Росії і вже тоді звернув увагу на те, як історичний контекст впливає на світосприйняття росіян і їхнє ставлення до українців. Після проходження стажування в Австрії та здобуття наукового ступеня в докторантурі, з 2000 року я знову повернувся до навчальної діяльності на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького університету. Це глибоке занурення в історію та теорію міжнародних відносин допомогло мені усвідомити, що війна є неминучою складовою сучасного світу.

Дмитро Дорошенко у своїх "Нарисах історії України" зазначав, що росіяни мають великодержавницький імперіалістичний інстинкт, який проявляється в їхній ментальності. І сьогодні це видно на фронті. Не можна пояснити їхнє прагнення просуватися вперед просто грошовою мотивацією чи страхом перед загороджувальними загонами. Вони сунуться, попри втрати, вкриваючи кожен метр полеглими солдатами. Нам це важко зрозуміти, адже ми, попри деякі помилки, намагаємося берегти наших побратимів, тоді як росіяни не вважають це пріоритетом. Для них важливо просування вперед, бо "Росія нє можєт проіграть".

Це моє бачення, яке сформувалося внаслідок дослідження історії Росії. Інша складова – це теорія міжнародних відносин. Я провів паралелі з Саддамом Хусейном: у 1990 році, коли стали з’являтися чутки про його можливий напад на Кувейт, численні аналітики вважали це ірраціональним кроком. Ірак ризикував стати ізгоєм, а міжнародна спільнота, ймовірно, відреагувала б військовими діями на підтримку Кувейту. Проте Саддам існував у своєму власному світі, як і будь-який тиранічний лідер, оточений людьми, які готові висловлювати лише те, що він хоче чути.

Коли я переглядав російські медіа, у мене сформувалося усвідомлення, що війна неминуча, і цей висновок остаточно укріпився в моїй свідомості в січні-лютому 2022 року. Під час зустрічі зі студентами в університеті Грінченка влітку вони нагадали мені, як у грудні 2021 року я передбачав, що війна розпочнеться наступного року. Вони зізналися, що тоді їм було важко в це повірити, але пізніше їх не здивувало, що я став добровольцем. Адже в грудні я чітко заявив, що готуюсь до війни і готовий взяти на себе відповідальність за майбутнє своєї країни, як би це не звучало пафосно.

І тому коли 24 лютого пролунали вибухи, я зрозумів, що всі передбачення справдилися. Попри певну готовність до такого розвитку подій, всередині було занепокоєння. Але домінували у той день злість та тверда рішучість.

Моя дружина, яка працює лікарем в обласній лікарні, о дев'ятій годині вийшла на чергування. Я не міг залишити наших доньок самих удома, тому не пішов на фронт 24-го — просто стежив за новинами. На наступний день, коли доньки розповіли про пункт набору, що знаходився неподалік нашої школи, я вирішив вирушити туди і записатися в ряди добровольців.

Коли хтось цікавиться, чи проходив я мобілізацію, з гордістю відповідаю: "Ні, я служу за покликом серця". Це почуття гордості і єдності з товаришами завжди залишиться в моїй пам'яті.