Любко Дереш. "Погляд Медузи". Фрагмент.
Фото: Видавництво Анетти Антоненко Мирослав
У той час як за вікном потяга панує непроникна темрява, я заглиблююсь у спогади про фотографії України, які оприлюднило одне з міжнародних новинних агентств. Здається, їх зняли супутником Maxar під час блекауту. На знімках видно велику чорну пляму, що простяглася по обидва боки Дніпра до самого Чорного моря. Ця безмежна пітьма оточена яскравими вогниками міст, що розкидані далеко за межами західних і східних кордонів, немов святкові вогні на різдвяній ялинці. Всі ці вогники, які яскраво світять, виявляються далеко від цієї чорної безодні, де в темряві можна лише зрідка помітити маленькі іскри, що нагадують розсипи золотого пилу в щільній масі чорного сланцю.
Можу припустити, що ці невеликі вкраплення, розкидані по різних містах -- це кілька кав'ярень на генераторах, пару урядових кварталів і дещиця автомобілів, що світять поночі фарами, пробираючись крізь густий снігопад (зима взялася за нас цього року надто рано), -- ось і все, що сяє зараз о цій порі доби, якщо дивитися на Україну з космосу. Все інше з настанням ночі поринає в пітьму.
Ця темрява має архаїчний характер, вона носить в собі спадщину людства — античні цивілізації, сармати, скіфи та трипільці, елліни, що селилися на берегах Борисфена, культура буго-дністровського регіону, мізинська, мадленська та граветська традиції, а також оріньяк. У часи війни люди знову звертаються до своїх коренів, до початкової точки, щоб по-новому осмислити реальність: шукати нові слова, нові вирази, помічати незвичні нюанси кольорів — можливо, щоб цього разу з більшою впевненістю окреслити межу між світом назв, світлом цивілізації та тим, що залишається поза межами — неназваним, диким, зовнішньою темрявою.
Мені здається, ці спроби прокреслити межі між світом людей і пітьмою раз і назавжди несуть у собі принципову хибу -- хибу, що неминуче закладає основи для настання нової темряви. Можливо, тому пітьма щоразу й повертається, -- коли засинають, заколисані спокоєм, мирні міста, коли впадають у дрімоту на прикордонних валах втомлені вартові.
У цьому світі, що являє собою лише вузьку межу між існуванням і небуттям, засинати не можна. Інакше знову настане жахливий спалах червоної темряви. Коли ж темрява відступить, ми будемо змушені відновлювати реальність з нуля — ті ж самі піщані замки, той же пляж, лише імена зміняться. Ми дивитимемося у минуле, як у дивовижний і казковий сон.
Цивілізація зароджується з уміння визначати кольори, які першими з'являються в сутіні. На початковому етапі людство засвоює основи: білий, чорний і червоний. Ці кольори мають коріння в давніх текстах Ріґведи. Блакитний, відомий також як ляпіс-лазур, знаходить своє місце в епосі про Гільгамеша. Жовтий же стає символом епохи, що асоціюється з Гомером.
Так, з глибини темряви, з величезним беззвучним зусиллям, знову з'являється людина. Спершу вона має білий колір, потім червоний і чорний. І лише після цього – блакитний та жовтий. У Славка на рукаві приклеєний скотч – жовтого відтінку.
Наразі, перебуваючи в нічному експресі, що прямує зі Львова до Києва, я не можу розгледіти за вікном нічного пейзажу нічого, окрім глибокої темряви, що нагадує праіндоєвропейські часи. Лише бліки світла від ламп, що освітлюють проходи вагона, пробиваються крізь цю чорну безодню. Лише холодна, випалена темрява, що нагадує про вогнища перших кочівників під зірками північного неба.
Усвідомлення глибини цієї темряви змушує мене міцніше триматися за поручні біля вікна. Поруч зі мною в поїзді до Києва знаходиться кілька військовослужбовців. Мене переповнює бажання заговорити з ними, поспілкуватися з кимось, хто зміг би стати моїм другом у цій пітьмі, поговорити, щоб відчути себе живим. Я знову перевіряю телефон — чекаю бодай на якусь відповідь у телеграмі від Христі, але вона навіть не відкрила моє ранкове повідомлення, хоча не могла його не помітити. Просто не могла.
Я все розумію, все виглядає дуже ясно. Такі історії, як наша, зараз зустрічаються всюди. Знаю, бо щотижня читаю близько ста новел молодих авторів. Цей процес триває з початку літа, коли російські війська відступили від столиці, і життя в країні почало повертатися у звичне русло. Я занурююся в новели, вивчаю синопсиси романів, переглядаю уривки повістей. Від моменту повномасштабного вторгнення всі літературні курси переповнені охочими поділитися своїми історіями війни. Кожен з нас прагне розповісти про свій власний досвід, кожен — у своєму простору, біля свого вогнища, іноді — біля згарища, іноді — попелища. Кожен хоче знайти слова, щоб назвати те, що пережив. Ми всі зазирнули в очі давній темряві. І поки вона ще не стала частиною нас, нам потрібно дати їй ім’я, провести межу між нами і нею — обвести навколо себе білим крейдою коло.
Темрява вириває нас з обіймів наших партнерів, дітей і батьків, з затишку наших знайомих, яскраво освітлених осель. Вона підхоплює нас і закручує в танці страху, обволікає всіх навколо, заглядає в наші очі. Світ обертається, і під грудьми щось завмирає.
Історій, подібних до нашої з Христиною, існує безліч. Вона вирушила за кордон з дитиною, тоді як він залишився тут. Вона знайшла собі привабливого, трохи старшого чоловіка з Польщі (або Бельгії, Шотландії, Іспанії). Він же з гордістю пішов на фронт, або, як у моєму випадку, залишився і тепер страждає від почуття провини. У неї також є невпевненість — через те, що вона опинилася в безпечному місці, де не чути звуків вибухів. Проте життя не можна просто зупинити, а звинувачувати немає кого. Він відчуває порожнечу і рухається до свого призначення, можливо, до власної загибелі. У неї ж накопичується досвід, який зробить її сильнішою. Пам'ять переповнена гіркотою, але з надією на краще життя за кордоном.
Те, що відбувається між мною і Христею, мені добре зрозуміле. Існує безліч подібних історій.
Любко Дереш – український письменник, есеїст, сценарист, лектор і куратор, який народився у Львові в 1984 році. Свій літературний шлях він розпочав у 16 років, випустивши роман "Культ", що здобув популярність серед читачів різних вікових груп і продовжує перевидаватися до сьогодні. Під час навчання в університеті Дереш активно працював над новими творами, випустивши романи "Поклоніння ящірці" (2002), "Архе" (2004), "Намір!" (2006) та "Трохи пітьми" (2007), які привернули увагу аудиторії та стали предметом жвавої дискусії в медіа. У 2008 році вийшла його збірка есеїв у співавторстві з короткою прозою Юрія Андруховича та Сергія Жадана під назвою "Трициліндровий двигун любові".
Після п'яти років активної літературної творчості Дереш відійшов від писання. У 2012 р., з появою книжки "Голова Якова", Дереш повернувся до написання прози й відтоді повністю присвятив себе літературній діяльності. Есеї, статті та оповідання Дереша друкувалися в часописах "Ї", "Kafka", "Radar", "Пектораль", "Harper's Bazaar", "Forbes" та ін.
