У фокусі уваги — документальне кіно. Режисер Тихий розмірковує про сучасний стан українського кінематографа.
Ілюстративний фотоколаж із відкритих джерел
Найбільше зараз навантаження на документальні стрічки
Які напрямки зараз цікавлять український кінематограф, окрім теми війни?
Кіно -- це дуже широкий спектр, взагалі, він багато має моментів і культурних, і політичних, і соціальних важливих. У нашому випадку країна перебуває в мілітарному колапсі, коли всі практично напрямки життя українців пов'язані або напряму з війною, або опосередковано. Тому, звісно, кіно в цій ситуації нікуди не ділось, воно зараз стоїть на цьому вістрі, як осмислити те, що відбувається в країні - і для внутрішнього ринку, так і загалом. Тому що тут зараз про комерційні якісь проєкти не йдеться, бо ми ж розуміємо, щоб для комунікації зі світом, з Європою, з Америкою, тому що нам дуже залежить на їх увазі і на їх допомозі. Воно по-різному. Є спільні проєкти із західними кінематографістами -- загалом це документальні проєкти залучаються. Взагалі Захід зараз нам дуже допомагає не тільки зброєю, але й з фінансуванням наших культурних проєктів, зокрема і про кіно йдеться.
Є внутрішні проєкти, бо війна дуже поламала багато всього в цьому світі й головний із таких моментів -- це просто соціальний уклад, культурний уклад, який був так чи інакше в Україні. І тому для багатьох людей просто зараз майбутнє дуже примарне, їм потрібні якісь приклади якихось рольових моделей, якихось сценаріїв своєї поведінки, на чому вони можуть для себе будувати майбутнє, щоб якось відчути грунт під ногами. І це отой головний виклик, я так розумію, зараз, який існує для українців. Звісно, ігрове кіно найкраще з цим працює, так чи інакше це - найбільш широке охоплення може отримати якийсь серіал або фільм у прокаті. Але це тривалий процес і це дорогий процес -- виробництво ігрового кіно. Тому найбільше зараз навантаження на документальні стрічки. І ми цим займаємося, працюємо спільно з тим же ж Суспільним, з різними замовниками державними і не тільки з тим, щоб так чи інакше робити ці фільми. Українські кінематографісти не стають осторонь від буквального, практичного взяття участі в війні, багато пішло, дуже велика кількість людей зараз на фронті, не тільки чоловіки, а ще і жінки-кінематографістки. Хтось буквально в окопі, хтось займається технологіями. З нашого творчого об'єднання "Вавілон'13" вже більше 12 осіб, як мобілізовані та працюють на перемогу буквально от руками, ногами, воюючи в ЗСУ, в НГУ, у ГУР.
Глядач зараз готовий ризикувати всім, на що тільки здатен.
Чимало людей із недовірою дивляться на виробництво художніх фільмів, особливо ігрових, які зосереджуються на темі війни в умовах конфлікту.
Абсолютно виправдане скептичне ставлення. Це дуже серйозний виклик творчий: як обійтися з цією реальністю війни в Україні тут і зараз, як з нею працювати, з яких позицій ставитись до того чи іншого героя навіть фільму, тому що це -- якщо ми говоримо про широкого глядача, це певна азбука моделей, ролей, архетипів, з якими ми вже працюємо завдяки тому, що культурний процес відбувається багато-багато сотень років, і театр, література так чи інакше цей досвід перейшов у кіно. Якщо казати на рівні дитячого театру, то це якась певна рольова конструкція. У випадку із війною, яка дуже земна зараз, то з цими рольовими моделями треба працювати, і тут починається дуже часто великий експеримент. Експериментувати от саме з глядачем широким дуже складно, тому що, як правило, за цим має відбутися певна кількість якихось недорогих проєктів документальних, вистав театральних, де якісь певні речі знаходяться і вже з ними потім йдуть саме в кіно. Часто просто береться якась модель за конструкцію ролей, героїв, архетипів вже відпрацьована на ринку, наприклад там Європи, Америки, ми просто переписуємо, робимо, ніби це в Україні відбувається і ніби ОК, буде працювати. Воно дуже рідко насправді працює, воно якби створює певну нормальну конструкцію, люди приходять, вони кіно подивились, воно працює формально, але саме от ті питання, які їх хвилюють і які, в принципі, є нагальними для них, вони бачать, що це казка -- тут формально вся Україна присутня і українські воїни чи мирні мешканці.
Практика показує, що у випадку, наприклад, тієї ж України, найкращий шлях -- це певна все ж таки сцена театральна спочатку. Це менш бюджетна історія, це драматургія, це інший рівень умовності, на якій і зараз певна кількість вже вдалих театральних вистав є, яка абсолютно тут про нас і зараз про війну, і я сподіваюсь, що ці п'єси перетворюють на сценарій, тому що кіномова -- це інша кіномова, і ми побачимо вже через роки півтора, два, три, напевно, щось таке вже більш-менш адекватне про нас тут про цю війну і про наші саме проблеми, які реально тут існують. Сказати, що це погано... "Конотопська відьма", наприклад, має плюси. Насправді кіноглядача це дуже турбує, він готовий йти на будь-що практично, хоча йому кажуть, що це погане кіно, там "вообщє"... все одно глядач іде і дивиться, тому що йому дуже важливо осмислити себе тут і зараз. Розумієте, це просто найголовніше питання, насправді, яке існує зараз у нашому суспільстві. Він готовий йти на будь-що, розумієте.
У нас суспільство, що не визнає або намагається уникнути різної цензури, а, з іншого боку, на мою суб'єктивну думку, все-таки потрібен контроль над тим кіно, яке ми випускаємо у світ. Мають все-таки стрічки на етапі створення сценарію проходити якусь перевірку.
Є Держкіно, є ніби комісія, яка видає прокатне посвідчення, яка, в принципі, відповідає за те, що в нас виходить на екрани -- це якщо стосовно кіно в прокаті або навіть фільмів, які показують телевізійних екранах. Цей процес контролюється.
Володимир Тихий. Фото: ФБ-сторінка "Arthouse Traffic"
Російська пропаганда в кіно -- один із викликів найближчих десятиліть для України
Натомість варто згадати документальний фільм "20 днів у Маріуполі", який отримав активну підтримку і демонструвався не лише в Україні, але й за кордоном. Це одна з небагатьох стрічок, що спонукала українців відвідувати кінотеатри для перегляду документального кіно. Фільм показує зовсім іншу реальність українців та унікальну перспективу сходу України. На тлі "Донбасу" Лозниці, "20 днів у Маріуполі" відображає зовсім інші аспекти життя в цьому регіоні.
І міжнародне охоплення, і внутрішнє охоплення "20 днів в Маріуполі" -- це принципово значно більше. Знову ж таки хто "Оскар" отримав -- "Маріуполь..." отримав. Ця правда перемогла на даному моменті. Якщо ми будемо розраховувати на те, що один Маріуполь нам все це зробить -- не треба про це думати, бо росіяни працюють. Вони ж, бачите, останній скандал був, коли вони канадський фільм за канадські гроші, канадійська режисерка російського походження -- ось, будь ласка, "наше" кіно, давайте дивитися. І там абсолютно йде пропаганда саме про те, що от "нещасниє, как котят бросілі на ету войну русскіх солдат" і вони просто нібито жертви. Вони працюють і ця культурна дипломатія або намагання якось впливати на ці процеси -- це один із таких важливих викликів на найближчі, думаю, не те, що роки, а десятиліття для України.
КОНТЕКСТ можно перефразировать как "обстоятельства" или "ситуация".
5 вересня 2024 року на міжнародному Венеційському кінофестивалі була представлена документальна стрічка "Росіяни на війні" (Russians at War), створена російсько-канадською режисеркою Анастасією Трофімовою, яка раніше працювала на пропагандистському каналі Russia Today. Авторка позиціонувала свій фільм як антивоєнну оповідь про життя російських солдатів. Проте українська кіноспільнота висловила своє обурення щодо демонстрації цього пропагандистського матеріалу у Венеції. Серед тих, хто висловив критику, була режисерка Ольга Журба, яка також презентувала свою документальну стрічку "Пісні землі, що повільно горить" на фестивалі. Крім того, українська продюсерка та програмерка Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA Дар'я Бассель підкреслила, що "Росіяни на війні" є яскравим прикладом російської пропаганди.
Незважаючи на критику під час Венеційського кінофестивалю, Міжнародний кінофестиваль Торонто (TIFF) вніс "Росіян на війні" до своєї програми. Тоді 6 вересня Конгрес українців Канади звернувся до The Canada Media Fund, який профінансував фільм (канадська інституція виділила 340 тисяч канадських доларів, тобто близько 10,3 млн грн). КУК заявив, що такі видатки суперечать заявам канадського уряду, який висловлював стурбованість впливом російської пропаганди. Також наголосили, що фінансування і поширення фільму є помилкою Канади. Конгрес українців Канади звернувся до TIFF із закликом відкликати цей фільм.
Після звернення української громади в Канаді, організація КУК TVO, що є державною фінансовою установою та суспільним мовником в Онтаріо, ухвалила рішення не демонструвати фільм "Росіяни на війні". "Ми врахували думки українсько-канадської спільноти та їхній вдумливий і щирий внесок. Рада директорів TVO вирішила відреагувати на отримані відгуки, тому ми більше не будемо підтримувати й транслювати "Росіян на війні". Крім того, TVO перегляне процес фінансування цього проекту та використання нашого бренду", — зазначив Кріс Дей, голова ради директорів TVO.
Міжнародний кінофестиваль у Торонто (TIFF) ухвалив рішення скасувати демонстрацію фільму "Росіяни на війні", створеного російсько-канадською режисеркою та колишньою журналісткою каналу Russia Today Анастасією Трофімовою, після негативних відгуків з боку української сторони. Це підтвердили організатори фестивалю.
"Фактично миттєво TIFF змушений зупинити показ фільму "Росіяни на війні" у п'ятницю, суботу та неділю, оскільки отримав інформацію про суттєві загрози для безпеки фестивалю та громадськості", -- йдеться у повідомленні. Організатори охарактеризували своє рішення як "безпрецедентний крок" і "підтримують свою позицію" щодо показу фільму на фестивалі. Показ планували провести з 13 по 15 вересня. Водночас організатори фестивалю зазначили, що вони розуміють і "глибоко відчувають" біль українського народу внаслідок незаконного вторгнення Росії.
Посол України в Канаді Юлія Ковалів висловила свою думку: "Це прикро, що фестиваль не наважився відверто визнати свою суттєву помилку, включивши в програму фільм "Росіяни на війні" – зазначила вона у своєму дописі на фейсбуці.
